Цього року Дмитро Шупта у бібліотеці Полтавського національного педагогічного університету презентував свою нову збірку «Сонях сонетів».
Сучасна українська поезія представлена іменами поетів різних поколінь. Старше покоління сьогодні ми асоціюємо з феноменом шістдесятництва, який варто розглядати не тільки у контексті кола київських митців, але як загальний український духовний рух. Саме до нього належить і учасник Руху Опору в Україні, в’язень сумління, Дмитро Шупта, дебютна збірка якого з’явилась у столичній “Молоді” 1968 року – тобто півстоліття тому. І хоча прийнято вважати, що поезія – заняття молодих, поет цьому стереотипу не підлягає, утверджуючи вічну молодість душі. Засвідчує це і збірка “Сонях сонетів”, яка вийшла 2017 року (Одеса: Друк Південь, 310 с.). Загалом вихід збірки можемо вважати вивершуючим акордом авторського проекта, оскільки маємо третє видання “Соняху…”, історія якого починається ще у 90-ті роки, хоча і ця дата є досить умовною, адже чи не в кожній збірці (а їх у автора понад 70) ми зустрічаємо цю строфічну форму, що не без підстав претендує на статус ліричного жанру.
Творчим проектом втілення сонетного задуму можна назвати ще й тому, що твори, які його реалізують, репрезентують чи не весь мотивний спектр, проблематику, образно-стильові тенденції поетичного світу Дмитра Шупти, тому немає нічого дивного, що “Сонях сонетів” 2017 року налічує понад 500 творів.
Сама назва збірки може видатись чи то несподіваною, чи то, принаймні, такою, що заакцентовує увагу читача. Вона сполучає у собі десь різноспрямовані стилістичні вектори: сонет – аристократ поезії, це вірш, який приходить до читача у строгому дрескоді і не дозволяє фамільярного з собою поводження, тоді, як сонях сприймається, швидше, началом, що несе в собі зміст життя повсякденного, не унормованого, хоча і естетично спрямованого. Він одночасно і насіння, яке лузаємо знічев’я, але і дивовижна квітка, пов’язана з сонцем, втілення його вітальної енергії. Саме ця єдність норми і живого, осяйного у своєму буянні життя, закладена у назві проекта і висловлює чи не найважливішу домінанту універсуму поезії Дмитра Шупти.
Мабуть варто відразу відзначити, що він не належить до тих авторів, які строго дотримуються формальних приписів. Він не стільки йде за каноном, скільки веде за собою ритм і дух сонета, коли строга форма постає не стільки як вірність традиції, скільки як вузда розвихреної думки. Вочевидь це й дозволяє поету охопити сонетом такі різні тематичні обшири, надати їм відповідної емоційної тональності.
Але про тематику скажемо трохи згодом, а зараз зауважимо, що побудова “Соняху сонетів” 2017 року одночасно може сприйматись і досить довільною, і, разом з тим, в ній можна побачити і належну композиційну ідею. Це і певне, як видається (на жаль твори не позначені роками), дотримання хронології, і групування творів у окремі цикли чи тематичні блоки. Головне ж полягає у тому, що після уважного прочитання збірки (а справа ця не така легка, як може видатись), вона залишає своєрідне “романне” враження. Немає сюжету, окресленої, як тепер прийнято говорити, локації, пов’язаних між собою героїв, але безперечно створюється особлива панорамна лірична мозаїка картини світу, в якій плетиво авторської уяви переживає й єднає далекі історичні епохи, народи минулі і сущі у гармонійне звучання Всесвіту.
Отож, не випадково збірка відкривається сонетом “Розпил граніту”. Граніт, що зазвичай асоціюється з мовчазною твердістю, застиглою безживністю, оживає і являє сьогоденню квінтесенцію історичного шляху людства:
З епох архею і з часів Авести
Цвіт весен й дію руйнівничих сил
У себе впресував, щоб нам донести,
Граніту полірований розпил.
У нім – пориви волі і протести
Обвуглених та розпростертих крил,
І перетлілі в попіл майстра персти
З останками його напнутих жил.
Внутрішню напругу сонета визначає його тяжіння до гармонії. Стосунки з нею важливі для авторського сітовідчуття, а переживатись і втілюватись вони можуть по-різному: і через пряму до неї апеляцію, і через пафос, і як гостре переживання дисгармонії. Реалізація такої напруги пов’язана, зокрема, з темою, з тим первісним матеріалом, який переживається поетом, який дає імпульс творчій уяві. Бачимо це і в сонетах Дмитра Шупти.
Своєрідними полюсами в “Соняху сонетів” виступають дві теми – природа і культура. Знов-таки, назва збірки своїм підтекстом стверджує сказане, її асоціативний ряд спрямований саме на ці смисли. Немає нічого випадкового в тому, що пейзажна тенденція представлена широко і різноманітно. Загалом Дмитра Шупту вирізняє уміння бачити природу. Життя неба, поля, ріки, степу, моря, лісу, гір є для нього суверенним і самодостатнім. Він – людина природи, здатна сама перетворюватись у її стихії, зливатись з ними у одвічній первісності. Ось, наприклад, сонет “Курінська осінь”:
В холоднім небі каркання ворон
Знов накликає хмари сніговиті.
Сплелись на тлі вечірньої блакиті
У дивний образ предка віти крон.
Тут мороку й освітлення кордон,
Де гусне присмеркова мла щомиті.
У високості зорі сановиті
Взолочують мого нащадка трон.
Між ними я, убитий наповал.
Не чуть мені, як тиснуть глини тонни,
І дзвонять золотаві обертони,
Та вітру прорізається вокал.
Стають берізок золоті ритони
В цей осени щоденний ритуал.
Відчуваєш, що це не стільки зображення природи, скільки входження у неї, за волею автора ти втягуєшся у пейзаж, і твоя звичайна оптика розчиняється у новому просторі.
Разом з тим “Сонях сонетів” можна назвати, у певному сенсі, збіркою культурологічною. Історія, міфологія, релігія, ідеологія – це ті концептуальні точки, навколо яких формуються орбіти багатьох творів, осмислюються постаті гетьманів і митців, життя людини і життя народу.
Культурологічна вона і в тому сенсі, що Дмитро Шупта подає на суд читача по суті власну версію розуміння того культурного надбання, з яким читач знайомий, але поет пропонує йому подивитись на це знайоме у новому ракурсі – недарма він зізнається: “Ми на собі відчуємо ремінчик, Зігрітий ще Гомеровим чолом” (“Гомер”).
Знову переживаючи подвиги Геракла й Одіссея чи арґонавтів, ми забуваєм, що сюжети ці відомі нам з дитинства, бо набувають вони нового сенсу, перетворююючись з оповідок про пригоди у своєрідну внутрішню подорож душі накресленими вищими силами стежками:
Я викинутий штормом на Ітаку –
На рідний незабутній острів мій,
Але мене зустріли, як собаку,
Я всюди тут почув сичання змій.
На біди всі я кидався в атаку
Й ставав на поєдинок, на двобій.
Ніхто мені хай не складав подяку –
Виходив переможцем з веремій.
Та я подяки не потребував,
Мені б лишень не втратити сумління.
Зросло нове без мене покоління,
Що вимагає хліба і забав.
Ітако! Ти – суцільний край розтління.
То – тільки я очищення зазнав.
(“Повернення Одіссея”)
Наш автор не тяжіє до епатажу, він не прагне довести свою сучасну екстравагантність, натомість його духовні пріоритети цілком традиційні. Я маю на увазі, насамперед, імена культурних діячів, яких поет має за співрозмовників своїх і читачів. Це – Сковорода і Шевченко, Іван Франко і Леся Українка, Микола Зеров, Василь Симоненко, Микола Лукаш, Василь Стус. Перелік імен можна було б продовжувати і побачити, що у полі зору автора українська культурна традиція не тільки повсякчас перебуває і живить його, але отримує новий конструктивний імпульс. І це не випадково, адже поетична культурологія Дмитра Шупти виразно україноцентрична.
Не індиферентна толерантність чи аналітична об’єктивність таки зумовлюють присутність у художньому світі поета образів Володимира Винниченка, Миколи Чернявського чи Симона Петлюри, Степана Бандери, але одержимість кожного з них над-ідеєю України, яку по-своєму сповідує і Дмитро Шупта.
Недарма у сонеті “Блукалець” він пише:
Блукатиму я тінню попідтинню
І ляжу навхрест на твоїм шляху,
Моя недоле. І не дам святиню
Свою знов на погибель на лиху.
Не дам і все! Через мою гординю
Не ступиш ти в найтяжчому гріху,
Щоб з Батьківщини знов робить рабиню,
Як це робила завше наверху.
Але бери мене, яким я є!
В’ярми і звірам кинь на розтерзання –
Із пам’яти зітри й ім’я моє.
Однак останню мить мого вгасанння
Проміння зоряне переснує,
І з’явиться щезун твого щезання.
Сонет сповнений вибуховою експресією, що постає на виразно-патріотичному ґрунті. Злиття ліричного герооя з Батьківщиною, беззастережна саможертовність, виведення ідеї на рівень одвічної боротьби добра і зла репрезентують не тільки сонетну класику, але і власне авторську майстерність у безпосередньому втіленні суб’єктивної тенденційності.
Експресивність загалом досить помітна риса поетичного стилю Шупти. Виведення ліричного переживання на рівень радикальної межі, яка передбачає катастрофу, властиве авторській манері. Цікавим у цьому плані видається сонет “Маєстатичність”. На перший погляд автору можна було б закинути своєрідну гру абстрактними смислами, але художньої значимості цій грі надає саме сонетне вирішення, ямбічний ритм, відповідно чітке римування, внутрішня логіка розгортання висловлювання і, нарешті, утримування постійної емоційної напруги. Перегук двох перших і двох дофінальних рядків не знімає, а, навпаки, посилює її, радикалізує емоційну напругу до експресії прийняття вироку, що його несмертні виносять.
Попри сконцентрованість на сфері національного інтересу, Дмитро Шупта напрочуд відккритий іншим культурам. Симптоматично і те, що ця відкритість істотно не схоластична, в ній переважає не суто “літературна зацікавленість”, але живі враження.
П’ятнадцять років життя поета були пов’язані з Кримом. Він бачив його кримськотатарським! І це тоді, коли корінний народ був депортований, а його землі заселені імперським населенням. Є у нього кавказькі цикли: “Аланський диптих”, “Давид Гурамішвілі”, “На Вірменському нагір’ї”. А завершує “Сонях сонетів” невеликий розділ перекладів, серед яких домінують пеореклади індонезійських авторів. Були вони виконані ще в студентські роки, коли знайомство зі студентами-іноземцями відкрило поетові ще одну національну культуру.
Для авторської манери Шупти симптоматичним є зведення культури і природи, цих “естетичних суверенів”. Може навіть дещо декларативним прикладом видається прозоро-елегійний сонет “Мисливці”. Назва і згадка у ньому імен Максима Рильського та Остапа Вишні актуалізують у читача культурну пам’ять. Одночасно це тонкий пейзажний етюд, присвячений острівку природи серед великого міста. Останній дистих сонета:
На березі спішить стезя людська –
Її не замітає завірюха
метафоризує назву, поглиблюючи нескладний сюжет, коли мисливцями постають і людина, і природа, вони спостерігають, “полюють” один на одного і тільки митцям дається вищий сенс полювання – радісне і захоплююче споглядання-єднання з природою.
Відчитування такої інтерпретації мисливців не випадкове, тому що входження у стан і дух природи – принципова якість авторського світовідчуття Шупти-лірика. Не залишає вона його і в сонетах. Спостерігаючи, як
У Космос летимо навперегони,
Щоб раптом не потрапти в цейтнот
автор завершує картину напруженого відходу людини від природи зізнанням:
А я чекаю дня, коли розкида
Свої чудні листочки деревій.
Чи може звичайна людина зі своєї висоти (і в прямому, і в переносному смислі) побачити подібне?!. А перші два рядки сонета:
Співає жайвір. Каркають ворони.
Відсвічується мед бджолиних сот
загалом змушують нас погодитись, що автор знаходиться не на позиції зовнішнього споглядача природи, але в її домі-вулику.
Окремої уваги варті сонети з присвятами, а вірніше самі присвяти. Їх у збірнику чимало. А зупиняємось на цьому моменті тому, що вони складають своєрідну карту культурної орієнтації автора. Безперечно, серед них є посвяти людям рідним, але переважна частина посвят пов’язана з іменами письменників, істориків, археологів, художників, композиторів, учених, державних діячів. Назвемо тільки деякі з них: “Версія” – Борисові Мозолевському, “Будара степу”– Леонідові Череватенку, “Великий полтавець” – Симонові Петлюрі, “Вербна Неділя” – Петрові Сороці, “На сторожі” – Григорію В’язовському, “Лебідь” – Борисові Нечерді, “Плавба” – Борисові Дерев’янку, “Полтавщини куточок” – Миколі Степаненку, “Триптих Петрові Ротачу”та ін. Є також серед них і акросонети: “Прапор доби”, “Обачна доля”, “Провидець”, “Ластівка”, “В огромі трав” тощо.
Уже сам цей перелік засвідчує багатовекторність творчих інтересів Дмитра Шупти, що, до речі, хочемо ще раз наголосити, позначає і тематичне розмаїття видання “Соняху сонетів”. Але є один нюанс, який видається нам важливим. Серед названих імен зустрічаємо не тільки ті, які відомі широкому загалу, а й імена відомі або вузьким фахівцям, або, скажемо так, пов’язані з культурним життям провінції. І це принципово важливо для розуміння постаті самого автора, який у свій час знехтував можливості стати київським поетом, обравши досить “розосередженну географію”. Це і Полтавщина, і, судячи з того, де з’явились його видання, де з’являлися в періодиці його пубдікації, Вінниччина, і Житомирщина,
і Черкащина, Чернігівщина, Кіровоградщина, Луганщина, Сумщина, Харківщина, Крим, Придністров’я і, звичайно, Одеса, з якою пов’язаний найінтенсивніший період його творчості. Отож, Шупта вибивається з домінуючої тенденції столичної або регіональної концентрації, натомість сповідуючи широкий культурний простір.
Тематичне розмаїття “Соняху…” на тлі поетичного доробку Дмитра Шупти засвідчує, разом з тим, і його вірність обраним ще на початку, як ми уже зауважували, співрозмовникам, діалог з якими триває довгі роки. Особливе місце серед них займає Григорій Сковорода, постать і думки якого не відпускають уяву і увагу автора. Доречно згадати, що не тільки поетична, але й суто біографічна версія життєпису Сковороди вирізняє Дмитра Шупту серед шанувальників любомудра. Можливо не останню роль у цьому зіграло те, що рідне село Курінька і Сковородинівські Харсіки розташовані майже поруч, їх розділяє якихось 25 км в межах одного Чорнуського району. Та головне все-таки – це духовне тяжіння до високих орбіт думки Сковороди, суголосся незбагненного світовідчуття.
Відповідний цикл має невипадкову назву “Сповідую Сковороду”. Може трохи перебільшуючи, але дозволю собі сказати, що Сковородинство потужний і не принагідний складник релігійної свідомості Дмитра Шупти, в якій міцні позиції займає Віра Предків наших і якій чужа ортодоксія офіційного православ’я. Цикл складається з двадцяти одного сонета, кожен з яких має свій лейтмотив, але разом вони можуть сприйматись і як ціліснй твір, як етюд ліричної поеми. Квінтесенцією циклу як цілісності може бути рядок з десятого сонета “Носити в серці образ – вища грань…”, тому немає нічого дивного, що він пульсує злиттям/розуподібненням ліричного героя та Сковороди. Уява автора то прагне достовірної конкретики (“На груші у гнізді завжди лелека – // Душа не відлітає із
Харсік”, “Чарівне Пан-Іванівко село, // В якім Сковороди всі добра й втрати”), то визнає – “Ми з ним душі міняємо подобу // І стаємо душею молоді”.
Сковородинівська ідея індивідуальної свободи творчої праці і духовного постання – “Вичавлюєм щораз раба-неробу // І проростаєм, наче жолуді” – це і філософія, і віра самого Дмитра Шупти, що прочитується у всій творчості поета.
Говорити про тематику “Соняху сонетів” загалом річ специфічна, адже в ліриці головне не те, про що пишуть, а як зображене переживається, які емоції воно збуджує у читача (хоча так чи інакше саме емоція веде нас до певних сенсів!). Але те, що ми називаємо тематикою, в ліриці, безперечно, заслуговує на увагу, адже окреслює природу ліричного переживання, його нюанси, властиві автору. Зокрема, можемо говорити про ту чи іншу міру концентрації ліричного переживання, його напругу, чи його розосередженість у плині споглядання. Різні шляхи можуть вести до досягнення ліричної гармонії, кожен автор, йдучи назагал відомими шляхами, прокладає на них власну стежку.
Візерунок такої стежки, що її прокладає Дмитро Шупта, чітко вирізняється певною химерністю. Знаючи його особисто, я б сказав, що це – “трай козака”, який то йде навпростець, то звертає, куди йому заманеться, то зупиняється там, де йому краще говориться з Богом, але при цьому він точно знає мету своєї подорожі.
Отож, як ми уже відзначили, тематика його сонетів доволі різноманітна: спогади нелегкого дитинства, любов до батьків, до рідної землі, біоґрафічні мотиви, історія України (антична, сучасна), її трагічні злами, боротьба українства за своє самоствердження, рідна мова і творчість, як і доля усього людства – це далеко неповний перелік тематичних мотивів “Соняху…”. Той чи інший мотив може набирати концетровано-вибухового втілення, а в іншому випадку може розгортатися у низці творів, які не обов’язково об’єднуються в цикли. Є сонети, в яких один і той же мотив аранжується в різних тональностях. Більше того, є сонети які своєрідно концентрують мотивний спектр творчості поета, а є такі, в яких це зосередження розчиняється у спогляданні моменту, деталі, непомітного і зникомого. Але парадокс полягає в тому, що й зникоме, яке потрапило у плин споглядання, не тільки утверджує себе як суще, але міниться гранями перетворення. Ось гармонійно-вибагливий сонет «Ольвія»:
Над Ольвію вихоплюється чайка
І ловить зором звужених зіниць:
В степу летить розвихрена тачанка
По трухлім сліду грецьких коллісниць.
Алезія пройшла, немов прочанка…
Базарний галас… Пил і крики птиць.
Частує українка-півгречанка
Полумиском ольвійських полуниць.
А, може, будуть ще якісь дива
На зламищах історії чекати?
Слова перевдягаються в слова,
Немов старці у празникові шати.
На видноколі зводиться нова
Споруда часу, де зникають хати.
Про що він, пояснювати не випадає. Тут зачаровує саме перетікання точок зору (розчинення ліричного споглядача в подобах чайки-людини), у пластиці мікрообразів (Слова перевдягаються в слова), і, врешті-решт, у спонтанному баченні того, як “… зводиться нова //Cпоруда часу….”.
Цю розмову, безперечно, можна було б продовжувати. Питання про що пише не тільки прозаїк, але й поет випадає назвати сакраментальним, оскільки воно закладає (чи то пак шукає відповідь на нього) ґрунт співрозмови-співпереживання, співіснування автора й читача, без якого і твору немає.
Поезія має свої нюанси, тут більше працює емоційно-чуттєвий спектр, інтуїція. Простіше скажемо так – про що б не писав поет (розуміємо, митець загалом) передовсім важить художня шліфована майстерність і той духовний потенціал творчої індивідуальності, який ми прочитуємо як автора.
Отож, без зауваг про майстерність автора “Соняху…” наша розмоваа не може завершитись. Цей аспект творчості Дмита Шупти потребує спеціальної розвідки, але зараз відзначимо, як нам видається, найсуттєвіше. І це найсуттєвіше визначається стосунками поета зі словом, стосунками напруженими та інтенсивними. Він не приймає сьогоднішню модну тенденцію розпливання художньої мови у мові побутовій. “Екзотика мату” чи опрощення/удоступнювання чужі для нього, але, натомість, екзотика слова як така його цікавить і приваблює. Слова, що вийшли з ужитку, чи відійшли з історичним часом, слова, які тенденційно і методично знищувались, слова властиві його рідному краю, слова, що уявилися поетові, є його питомими словами.
Для нього, здається, загалом не існує звичайних слів, він бачить не тільки золотоціність окремого слова, але якісь недовідомі зв’язки між словами: “Бджола крильми перепиня грозу” – що тут незрозумілого? Але спробуйте це уявитти, – і бджола, і крило, і гроза, і та дія, в яку вони занурені, відкриють вам небуденний сенс звичного. Це і є один з акордів художнього образу.
Дмитро Шупта пише традиційно римовану поезію, що сьогодні можна вважати справою ризикованою. Поезія довго йшла до такого римування, але на наших очах настав час, коли воно її втомило, а може й перелякало вичерпністю рим. Та відвага поета-ідеаліста саме і полягає в тому, щоб бачити смислову безкінечність, закладену у римуванні цього типу. Тим більш унормовано строгим воно постає у сонеті. Тільки справжньому майстрові строга форма сонета дозволяє виплисти у своєму вирі. Дмитро Шупта, безперечно, належить до когорти таких майстрів. Не будемо втомлювати читача конкретизацією і переліком типів, схем та форм сонетної рими і структури сонета, але відзначимо, що є у цьому виданні сонети на дві рими (“Імперіє!”, “Горіхи”, “Маєстатичність”, “Маєтність Овідія”),збагачують художню палітру й алітерації, асонанси тощо.
Однак пам’ятаємо, формальна майстерність набуває істинної значимості, коли є шляхом втілення думки і почуття, коли на її ґрунті постає поетичний образ, здатний заволодіти увагою читача, здатний розпочати з ним діалог душ. “Сонях сонетів” Дмитра Шупти – це саме та лірика, яка береже свою герметичність, але одночасно відкрита світу й людині. Коли замислюєшся, якому часу поет віддає перевагу, у який час звернений його внутрішній погляд, то може здатися, що найперше його приваблюють історичні глибини. Але в тому і полягає сила істинного лірика, що для нього часу як такого не існує. Його емоційний світ конденсує у ліричному переживанні всі часові площини.
Олексій МАКОВ